Почнемо з того, що слово «живопис», до якого ми звикли, український письменник та дослідник мови Богдан Антоненко-Давидович називав русизмом. А от «малярство», на його думку, є значно коректнішим. 

Різновидів малярства — безліч: релігійне, історичне, символічне, побутове, воєнне, портретне, карикатурне, пейзажне, абстрактне, натуралістичне. Фрески та акварелі, монументальне та станкове, ілюстраційне та мініатюрне. І ще з десяток інших видів та характеристик, кожна з якої знайшла свій прояв у руках українських майстрів та майстринь. 

З чого ж починається історія малярства на теренах України? Як і майже все у нас — з прадавніх часів.

Камʼяна доба і трипільська культура

Первісні малюнки зустрічаються ще за часів палеоліту та неоліту — їх знайшли у печерах та скелях Дністра, Дніпра та Криму на речах побуту, як-от горщиках чи прикрасах. Техніка була примітивна — малюнок створювали завдяки використанню вугілля, крейди чи кольорової глини. Ну а за змістом ці первісні зображення були переважно магічні чи релігійні.

Великий шар спадку на території України залишила трипільська культура. Про малярство племен свідчать зразки кахлів та іншої мальованої кераміки, на якій так само закарбовували магічно-символічні зображення з акцентом на фігурах тварин. Наприклад, малювали голови биків та баранів, які були для трипільської культури сакральними звірами. А знаряддям малярства були земляні фарби з глин, що забарвлювали вироби у чорний, білий, жовтий, червоний та зелений кольори.

До прийняття християнства на території України малярство не набувало особливого розвитку. Хіба що зʼявився рослинний орнамент, особливо на одязі, а серед нових фарб почали використовувати блакитний. Втім поступово люди, звірі та речі на малюнках ставали дедалі більш реалістичними.

Візантійський стиль

Християнство принесло за собою шлейф Візантії, вплив якої загалом сильно позначився на державному, релігійному та побутовому житті. Тому годі й казати про візантійські мотиви у тогочасній культурі. Тим паче, що першими майстрами-малярами в Україні були греки, які зрештою стали вчителями українців. З того моменту розвиток українського малярства стали визначати стилі різних епох.

Найперший та наймасштабніший прояв візантійського стилю — іконографія, де переважав релігійний символічний зміст та стилізована декоративна форма. Особливістю цього стилю було майстерне зображення духовного — фігури святих завжди компонували окремо навіть тоді, коли вони представляли суцільну групу. Їхні пропорції тіла спеціально видовжували, аби підкреслити велич, а очі робили такими, ніби вони випромінюють світло.

Очевидно, що сакральне малярство виходило далеко за межі примітивних технік. Такий візантійський стиль в Україні можна помітити у монументальних стінописах та мозаїках церков, на станкових іконах та подекуди в ілюстраціях книжок. Серед памʼяток, де і нині можна подивитись на його зразки, — Софійський собор у Києві з Орантою, Михайлівський собор з його мозаїками й фресками та Спасо-Преображенський собор у Чернігові.

Доба готики

На зміну візантійському стилю під впливом італійського майстра Джотто в Україну приходить готика. І з 14 століття малярство вже тяжіє до реалізму. 

Дослідники кажуть, що один із майстрів-послідовників Джотто якось приїхав на Захід України й залишив там серію стінописів — деякі з них збереглися у ротонді в Горянах, що сьогодні є одним із районів Ужгорода. І хоч вона була збудована за візантійсько-романських часів, у 14 столітті до неї зробили прибудову в готичному стилі.

Зрештою до Сходу готика так і не дійшла, але на Заході України під впливом цього стилю навіть зʼявилась власна малярська школа, що поєднувала візантійські мотиви з реалізмом готичних. Це одразу позначилось на іконах, де обличчя святих із закамʼянілих перетворились на більш оживлені. Наприклад, стінопис 14 століття у вірменському соборі у Львові є твором саме цієї доби.

Українське малярство в той час справді бурхливо розвивалось і навіть почало впливати на сусідню Польщу — зокрема, наші митці розписували каплиці та церкви у Кракові та Любліні. А найсхіднішою точкою, куди в результаті все ж дотягнулась готика, стала Києво-Печерська лавра, де збереглися фрагменти стінописів.

Ренесанс

Ренесанс потрапив до України теж з Італії, а поширився набагато ефективніше за готику. Цей стиль віддавав шану античному греко-римському мистецтву із реалізмом та динамічністю. 

Як і більшість напрямків, які прийшли до нас із заходу, Ренесанс набув національних рис. Українці намагались не наслідувати стилям сліпо — так, зрештою в українському ренесансі поєдналися європейські та візантійські мотиви. Наприклад, реалістичність постатей в іконографії співіснувала з яскравими барвами та декоративністю форми. 

Найцікавішою памʼяткою церковного Ренесансу в Україні вважають ікону Благовіщення, написану майстром Федуськом із Самбора, що зберігалась у музеї в Житомирі.

Доба Відродження також принесла на територію України розвиток портретного малярства, яке поширилось між шляхтою, духівництвом та міщанами. Здебільшого воно наслідувало нідерландську школу з її темними фарбами. Серед таких портретних памʼяток майстерністю виконання вирізняється портрет князя Костянтина Острозького та княгині Раїни Вишневецької.

Бароко

Спершу італійське бароко захопило архітектуру, де зʼявилось багато вигадливих форм та хвилястих ліній — зокрема, на церковних банях. Адже основним завданням для цього стилю було створити враження надзвичайної декоративної пишноти та мальовничості. Поступово ці риси перейшли й до малярства. 

Бароко перекрутив лінії на картинах настільки, що здавалося, ніби образи зламані у штучних позах. Але саме це підкреслювало експресію. Насичені яскраві або темні барви також робили свою справу, а доповнювала це гра світла. Знаковими майстрами, яким це вдавалось найкраще, справедливо вважають Рембрандта та Рубенса. 

А що ж було в цей час в Україні? 

Бароко прийшло до нас на початку 17 століття з Італії через митців-архітекторів, які на той час працювали в Києві та на Заході України. Його розвиток активно підтримувала козацька старшина, магнати та гетьмани, які тоді найбільше опікувались українською культурою.

У цей період до України приходить незвичайний різновид портретного малярства — парсуна. Це був спосіб поєднати барокові засоби іконопису із зображенням реальних історичних осіб. Українські малярі починають малювати гетьманів, меценатів, митрополитів реалістично, з індивідуальними рисами й в такий спосіб зміщувати фокус із релігії на людину. На противагу московським українські парсуни поєднували особливості західноєвропейського, класичного та традиційного мистецтва. 

Поступово Україна почала забудовуватись величними церквами та храмами з високими різьбленими іконостасами. Зокрема, багато барокових памʼяток залишив по собі Іван Мазепа, завдяки якому навіть зʼявились терміни «мазепинське» та «козацьке» бароко. Цей напрям був справді унікальним, адже митці поєднали європейські традиції з народними.

Попри те, що найяскравіше мазепинське бароко було помітним у церковній архітектурі, малярство теж не відставало. Насамперед воно відкинуло викручені лінії, типові для бароко, через що людські постаті на картинах стали природнішими та спокійнішими, а тло зберігало візантійські мотиви з золотом та рослинним орнаментом. Ну а бароковість впізнавалася завдяки багатобарвним тонам. 

Взірцем українського барокового малярства вважають Богородичний іконостас Іова Кондзелевича — київського маляра, який здобув європейську освіту.

Класичність та етнографізм

Рококо, бароко та всі попередні стилі знайшли своє відображення у класичному напрямі українського малярства 17-19 століть, який ніби підсумовував усі досягнення минулого. Перші талановиті майстри-послідовники класичності були вихідцями з місцевих мистецьких шкіл із Могилянської академії, Печерської лаврської та новоствореної — у Харківському колегіумі.

Щоправда, царська влада вже почала активно придушувати національне українське малярство, а всіх найздібніших майстрів вивозили до Петербурга працювати на благо чужої культури. Серед них — знамениті портретисти Дмитро Левицький та Володимир Боровиковський.

Українські малярі-класики тяжіли до Ренесансу, адже ідеалом для них було античне мистецтво. Тому всі постаті на їхніх портретах мали риси греко-римських богів. Але пишність та розкішність вбрання на картинах явно відсилала до бароко.

Іншого талановитого українського маляра Антіна Лосенка теж вкрала Росія. Здобувши закордонну освіту та відвідавши Париж, звідки він і привіз класицизм, Антін створив галерею полотен з історичною та релігійною тематикою. Зрештою ці картини визначили розвиток класичного стилю російської академії мистецтва. 

Ну і, звісно, одним із головних митців класицизму став Тарас Шевченко — портретист та пейзажист, який зображав на своїх картинах і історичні періоди, як-от козаччину, і побутові сцени, і релігійні сюжети. Зрештою найяскравіше його талант проявився у гравюрі.

Цей період розвитку українського малярства також визначило поширення пейзажної та побутової тематики, адже до цього часу картини були переважно релігійними, портретними та історичними. І в становленні нових канонів малярства не останню роль відіграв той же Шевченко, який заодно започаткував інший важливий напрям — етнографізм або народницький.

З назви не складно здогадатись, що цей стиль оспівував насамперед національний колорит. Митці створювали картини, у яких фіксували дух українського народу — його прагнення, багату історію, красу природи, світогляд тощо. А якщо говорити про техніку — на полотнах поєднували найкращі досягнення українських малярів-попередників. 

Знаковими майстрами були: Сергій Васильківський — автор стінописів у будинку Полтавського земства та інших знаменитих пейзажів, «привласнений» росіянами Ілля Рєпін, автор картини «Запорожці пишуть листа до турецького султана», Микола Пимоненко — майстер побутових та історичних картин доби козаччини, Опанас Сластіон — ілюстратор «Гайдамаків» Тараса Шевченка та багато інших.

Унікальним українським художником 19 століття став маріуполець Архип Куїнджі, знову ж таки «привласнений» росіянами. Їхні нащадки століття потому розбомблять Художній музей Куїнджі в Маріуполі.

Про роботу художника зі світлом писав ледь не весь мистецький світ, адже саме світло на картинах Куїнджі було головним обʼєктом. Ніхто не міг пояснити, як митець це робить, тому навіть ходили чутки, що він пише «фарбами, які світяться».

Так, у 1879 році Архип Куїнджі виставив свою картину «Березовий гай» і вразив нею всіх, адже на полотні не було людської присутності — натомість головну роль відігравало сонце. З цього моменту Куїнджі назавжди закріпив за собою славу митця, який майже надприродно вміє працювати зі світлом. 

Згодом це знову підтвердилось, коли художник показав іншу картину — «Місячна ніч на Дніпрі». У ній зображена цілковита темрява, яку порушує лише світло місяця. Кілька років потому Куїнджі виставляв цю картину в затемненій кімнаті з однією електричною лампою, що світила на полотно та підсилювала драматичність. Тоді публіка вишикувалась у кілометрову чергу, щоби бодай трохи подивитись на незвичайну картину. А Ілля Рєпін казав, що відвідувачі виходили з кімнати в сльозах.

Імпресіонізм та прихід авангарду

Наприкінці 19 століття за кордоном починають відходити від реалізму і дедалі більше працюють зі світлотінню. Зрештою це вилилося в імпресіонізм, послідовники якого намагались зафіксувати власні почуття у своїх творах і в такий спосіб поділитись ними зі спостерігачами.

Одним із перших українських малярів, який звернувся до імпресіонізму, став Ян Станіславський — наставник багатьох українських пейзажистів Краківської академії. Серед його учнів — Віктор Масляників, «поет українського степу», та Петро Левченко, майстер сонячний світлових краєвидів.

Пізніше на сцені українського малярства зʼявився й Олександр Мурашко, який поєднав вивчений у Петербурзі реалізм із паризьким імпресіонізмом. Завдяки цьому картини Мурашка виділялись пишністю барв, яскравістю світла і деталізованістю, що прийшла з реалізму (про справжній артдетектив і дослідження загибелі Мурашка читайте тут).

Народне мистецтво в українське малярство повернув Василь Кричевський, який однаково впевнено створював і графічні рисунки, і акварельні пейзажі, і полотна олійними фарбами. Знаковим внеском Кричевського не лише в історію малярства, а й української державності стало створення першого герба Української Народної Республіки — батька нашого сучасного герба.

Ну а вихованням наступних поколінь українських митців вирішив професійно займатися Михайло Бойчук, який у своїх творах активно спирався на стилізацію та традиції українського декораційного мистецтва. І хоч власних робіт Бойчука відомо небагато, він доклався до становлення українського малярства в інший спосіб — завдяки Бойчуку, братам Кричевським, Георгію Нарбуту та іншим діячам у Києві в 1917 році заснували Академію мистецтва. 

Зрештою цей осередок став важливим простором, де навчали нове покоління українських митців, а співзасновники академії були справді революційними майстрами своєї справи. Взяти хоча б Георгія Нарбута, який став автором державного стилю УНР, розробивши дизайн перших українських банкнот. Ба більше, він був талановитим майстром книжкової графіки та творцем «Української абетки» 1917 року — унікального видання, натхненного бароко, модерном та народною естетикою, де кожну літеру супроводжувала ілюстрація.

Авангард

Модернізм, який виник наприкінці 19 століття, наголошував на ідеї радикального розриву з минулим та можливості перетворення світу. Він відкидав реалізм та натуралізм і шукав нові художні форми часто під впливом фотографії, кіно, нових технологій та нещодавніх відкриттів у науці. 

Європейський модернізм до 1914 року сьогодні часто асоціюється з рухами імпресіонізму, символізму, кубізму та абстракціонізму. Друга ж хвиля модернізму, яка охопила 1914-1930 роки, пов’язана з футуризмом, конструктивізмом, експресіонізмом та сюрреалізмом, що зазвичай ототожнюють з авангардом.

Якщо ж говорити про український авангард, він був синтезом європейського модернізму та традицій народного мистецтва. А сам термін «український авангард» вперше вжив французький мистецтвознавець Андрій Наков для виставки «Мрія Татліна» у Лондоні в 1973 році. Тоді, до речі, Захід вперше побачив картини невідомих йому українських художників-авангардистів Василя Єрмилова та Олександра Богомазова.

Загалом українські художники зробили значний внесок у міжнародний авангард. Супрематизм Малевича, конструктивізм Татліна, футуризм Бурлюка, кубістичні скульптури Архипенка, театральне мистецтво Екстер та монументалізм або неовізантизм Бойчука — це лише кілька прикладів таких експериментів.

У той час студентів з України часто відправляли до Франції та Німеччини. Тому не дивно, що з 1908 по 1914 рік у Парижі було настільки багато українських художників, що ​​вони навіть мали власний клуб із бібліотекою «Cercle des Ukrainiens à Paris». Одним із його активних членів був Олександр Архипенко, який співав у хорі та проводив екскурсії паризькими салонами.

Гарним прикладом модерністської трансформації традицій була студія Олександри Екстер у Києві у 1917-1920 роках (ось тут варто почитати про Екстер та Київ її часів. — Platfor.ma). Мисткиня інноваційно поєднувала кубофутуризм, конструктивізм та народний примітивізм. І зрештою її інтерес до мистецтва та ремесел призвів до співпраці з Євгенією Прибильською та Ніною Генке. Вони створили власні майстерні, де місцеві жінки масово виробляли текстиль та інші вироби, натхненні народними мотивами та супрематизмом. Роботи навіть були представлені на виставках у Парижі.

Супрематичне мистецтво Малевича також можна розглядати як своєрідне відтворення античного та етнографічного. Монументалістська або неовізантійська школа Бойчука теж тяжіла до національних джерел у пошуках народних рис.

Зокрема, у деяких картинах та графічних роботах Казимир Малевич розмірковує над трагічними темами Голодомору в Україні, а їхня колористична специфіка пояснюється впливом українського селянського життя.

А от Давид Бурлюк — лідер національного футуризму — мабуть, першим в історії модернізму публічно показав бодіарт на власному обличчі, натхненний зразками трипільської культури із розкопок Вікентія Хвойки. Крім того, багато своїх робіт він присвячував батьківщині, як-от «Козак Мамай» чи «Рибалки».

Водночас художники, які не були частиною авангарду, так само підживлювали інтерес до минулого. Знову ж таки, Георгій Нарбут та Василь Кричевський були відомі тим, що перетворювали орнаментальні зображення в сучасне графічне мистецтво, зокрема в оформленні книг. Нарбут переробляв барокові зображення та «кричевські» народні візерунки. Так, вони намагалися надати давнім формам нового вираження.

Наївне мистецтво

Існує багато визначень, які окреслюють феномен непрофесійного мистецтва, — це і наїв, і примітивізм, і арбрют. Проте сьогодні всі ці явища обʼєднують одним терміном — «мистецтво аутсайдера». До нього можна віднести й тих саме авангардистів, які творили поза межами мистецтва, визнаного й дозволеного радянською владою (про сучасний український арбрют читайте тут. — Platfor.ma). 

У СРСР не було місця для митців, які не вписувалися в систему. Їх часто вважали психічно хворими, утримували в психіатричних лікарнях та в’язницях або ж просто позбавляли доступу до «світу мистецтва». Однак, коли соціалістичний реалізм та радянська влада не заважали творчості, виникало наївне мистецтво. Завдяки цьому ми зокрема знаємо імена Марії Примаченко та Катерини Білокур.

Світ Примаченко є передусім міфологічним та зоологічним. Її картини зображують казкових істот із народних легенд та казок, а надихалась мисткиня реальним життям і культурою українського народу. Образи часто з’являлися Марії у снах, а згодом матеріалізувалися в композиціях.

Інша яскрава представниця українського наївного мистецтва — Катерина Білокур, яка власноруч створювала пензлі, ґрунтувала полотна та виготовляла фарби з бурякового соку, ягід та цибулі. Оскільки мисткиня була завжди оточена природою, її творчість — це царство дивовижних квітів, овочів та фруктів.

Не менш знаковою для українського наїву є Поліна Райко, яка вперше взяла пензлик до рук лише в 69 років, розмалювавши паркан власної оселі. Деякі зображення художниці натхненні її особистим життям, інші — релігійними переконаннями та політичними поглядами. Багато років роботи Райко залишались невідомими. Проте зрештою її розписаний будинок став однією з найпопулярніших памʼяток Херсонщини не лише серед українців, а й серед арткритиків та художників з усього світу. На жаль, у 2023 році будинок Поліни Райко разом із картинами був затоплений після підриву росіянами Каховської ГЕС.

Яскравою представницею харківських футуристів була Марія Синякова, яка у своїй творчості зверталась до антивоєнних та феміністичних тем. Зокрема, у серії робіт «Війна» вона зобразила насильство над жінками, аби підкреслити жах деспотичної влади. Інший знаковий український художник — Василь Довгоший — надихався Екстер та Малевичем. Василь майстерно зображав тварин та поєднував фольклор з авангардом в унікальній манері. І міг робити це й надалі та поповнювати українську мистецьку спадщину, якби не Голодомор.

Український нонконформізм часів СРСР

Українське нонконформістське мистецтво зʼявилось під час хрущовської «відлиги» в середині 1950-х років. Тоді межі соціалістичного реалізму розширилися, а українські етнографічні та фольклорні теми стали популярними. Художники почали досліджувати досі заборонені напрями в західному мистецтві та східній філософії, а також в українському мистецтві 1920-х років.

Проте під час чергових репресій проти дисидентського руху в Україні в 1965 році нонконформістське мистецтво пішло в підпілля. Деякі художники вели подвійне життя — заробляли створенням соцреалістичного мистецтва, але продовжували малювати нонконформістські роботи приватно.

Такі митці не були частиною конкретного руху, не представляли один стиль, ідеологію чи світогляд. Їх об’єднувала лише віра у свободу індивідуального самовираження. Тобто нонконформістське мистецтво офіційно не було заборонено, але лише доти, доки воно залишалося приватним. 

Серед таких митців був Опанас Заливака. У 1964 році він разом із шістдесятницями Аллою Горською та Людмилою Семикіною отримав замовлення на створення вітражного панно для вестибюля головного корпусу Київського університету. Зрештою панно, що зображало Тараса Шевченка з гнівним виразом обличчя, було знищено за наказом уряду. А самого Заливаху засудили до п’яти років позбавлення волі в таборах. Згодом ще гірша доля спіткала Горську, яку КДБісти вбили.

Емігрувати був змушений український художник та графік Володимир Макаренко. Тематика більшості його робіт була особистою, але часто відображала українську спадщину, історію та літературу. Він успішно поєднував авангард, українські ікони, сюрреалізм та абстрактне мистецтво. 

Знаковим для цього періоду був одеський андеграунд, представникам якого навіть вдалося провести кілька відкритих акцій. Одна з таких — «Парканна виставка» 1967 року, коли молоді художники Станіслав Сичов та Валентин Хрущ виставили свої роботи на дерев’яному будівельному паркані біля Одеського оперного театру. 

Так, у травні 1967-го, коли одеським художникам вчергове відмовили в участі у виставці, вони вирішили самостійно показати людям картини. Станіслав та Валентин організували несанкціоновану виставку поблизу скверу Пале-Рояль і вона навіть протрималась кілька годин, допоки митців не розігнала поліція.

Справжнім втіленням андеграунду був художник Карло Звіринський. Відкинувши офіційний стиль соцреалізму, він таємно створював модерністське мистецтво та навчав інших — зокрема, Івана Марчука.

Починав Звіринський з імпресіонізму і зрештою перейшов до більш абстрактних та сюрреалістичних картин. Коли в 1953 році Звіринський став професором у Львові, то почав запрошувати своїх студентів до себе на «неофіційні» бесіди. В результаті це переросло в дещо більше і стало підпільною «академією», де Карло викладав не лише мистецтво, а й літературу, музику, історію, релігію та філософію. 

Зустрічі проводили лише після настання темряви, два-три рази на тиждень, у повній таємності. А твори мистецтва так само таємно виставлялися в різних квартирах Львова. Карло Звіринський вийшов із підпілля та отримав визнання лише після розпаду Радянського Союзу. Його перша офіційна публічна виставка відбулася в 1995 році в Національному музеї у Львові.

Українське мистецтво початку 21 століття

Після довгоочікуваного розпаду Радянського Союзу, нарешті легалізувались усі мистецькі напрями, які десятиліттями намагались придушувати. Митці та мисткині знову звернулись до заборонених раніше модерну та авангарду, а також комбінації західних стилів за канонами постмодернізму.

Молоді художники багато експериментували, створювали інсталяції та перформанси. Зʼявилась справжня «нова хвиля», представники якої у своїх роботах активно використовували іронію, гру з підтекстами та національні традиції — від барокових художників та творчості Нарбута та Бурлюка. Особливу увагу приділяли саме бароко, оскільки цей період вважають ключовим в історії становлення національної культури та європейської приналежності.

Понад 30 років потому українське мистецтво вчергове опинилось під загрозою. Росіяни знищують наші галереї та музеї, викрадають картини з тимчасово окупованих територій і продовжують поширювати пропагандистські наративи про українську культуру як частину «вєлікой» російської. Але це лише змушує нас ще активніше зберігати спадок, а митців та мисткинь — рефлексувати про війну. Щоби українці 30, 50 і 100 років потому бачили, за що та якою ціною боролись їхні предки.